Paradise in Bakota

Film photo, Travel Blog
Advertisements

Гори. Мольфари. Предки

Travel Blog
Життя – це книга. А той, хто не подорожує, бачить лише одну сторінку.

 

Хтось прагне об’їздити весь світ, але не помічає, наскільки гарна його країна. Я теж хочу побувати у багатьох країнах. Але зовсім нещодавно я відкрила для себе свою країну. Завжди знала, що іноземців надихає наша природа. Але не усвідомлювала насправді, чому. Україна – неймовірна земля. Це окремий світ. І тут є все: широкі поля, високі гори та навіть два моря: тепле та холодне.

Сьогодні я розповім про свою любов до Карпат. Ще з дитинства батьки возили мене сюди. І я звикла. Та тепер я сприймаю ці гори інакше. Це не висота. Це – глибина. Хоч і дивишся вгору на гору (а гарна тавтологія, залишу), та відчуваєш силу, міцність всередині. 

Найвища точка подорожі

Перевал Кривопілля – це більше, ніж 1000 м над рівнем моря. Хоч і морський бриз далеко, та на цій висоті відчуваєш щось більше, ніж просто повітря чи просто думки. Ми зупинились на найвищій точці.

Хочеться стати лісовою мавкою

Біля самої дороги – ліс. Щось тягнуло туди. На землі – сліди коней. Трава, рослини і дерева ще мокрі. За день до цього поливала злива. Запах, який хочеться все вдихати, вдихати, наповнював кожен квадратний міліметр легенів. Ця оздоровча терапія чудово підходить для тих, хто живе у великих та брудних містах. Я серед таких людей. Хотілось зайти в самий глиб лісу. Та час не дозволяв. Попереду чекали не менш гарні місця.

20160924_122849_HDR.jpg

Такі високі сосни і така маленька людина з кінокамерою

У пошуках тіней забутих предків

Нещодавно я вперше побувала у Верховині. Селище у Івано-Франківській області. Розташувалось воно високо. І ці понад 600 м над рівнем моря відчуваються. Не знаю, як хто, але я кожною молекулою свого тіла сприйняла цю висоту. Верховина відома завдяки вірменському режисерові Параджанову. Він відтворив культуру та звичаї гуцулів у своєму містичному та заворожуючому фільмі “Тіні забутих предків”. Хто не дивився, раджу до обов’язкового перегляду. Адже це не тільки обовідь про звичаї народу. Це щось більше, що торкається до струнок всередині душі.
Сам музей – не просто пам’ятка. В цій хаті жив Параджанов, поки зйомки йшли у ближньому селі Криворівня. Поміж зйомок він спілкувався з гуцулами, готував деяких жителів до зйомок. Адже деяку, а, й може, більшу частину акторського складу складали автентичні гуцули, прості селяни. В цьому музеї можна стати гуцулом. Правда, тимчасово. Примірявши на себе народний одяг мешканців цього етносу. Це спробувала і я. От така вийшла з мене файна газда-гуцулка.

picsart_09-25-10-20-03

 

Біля забору, на сусідньому городі паслася корова. Руда така. У неї на шиї висів величезний дзвіночок. Примітвши, що я знімаю, вона вирішила стати зіркою. Підхоила все ближче та ближче до огорожі. Хороша така тварина.

Сила мольфарів та музик

У Верховині є ще 2 must see музеї. Взагалі я не люблю такі заклади. Але ці “тягнули” до себе та трішки приворожили. І зрозуміло чому. Вся справа у магії! Гуцульській, мольфарській. Їдеш собі лісовою дорогою, а тут, біля якоїсь приватної садиюи, прям під лісом стоїть хатинка. “Музей гуцульської магії”. Люблю такі штучки. Оминути цу місце не змогли. Жіночка, що там працює, одразу попередила, що вона не мольфарка, а просто знається на традиціях та їй відомо дещо про мольфарів. Показала “знаряддя” магії, “сильні” енергетичні предмети ( чорний камінь, в який вдарила блискавка, камінь, що обріс деревиною без зерна). Розповіла загадкові історії. Ситуації з її життя, які змусили повірити в силу обрядів та заклинань.

Цікавою для мене була історія про мольфарку Гадярку. Вона була повелительницею гадюк. Ще в дитинстві отримала дар лікувати людей від укусів тих довгих небезпечних створінь. Варто їй було тільки руку прикласти до рани й через невеликий проміжок часу й сліду не лишалось. А коли померла ця чудотворна жінка, гадюки приповзли до її дому та оповили всю її та будинок зовні своїми тілами. Та найцікавіше те, що було це взимку, коли гадюк не побачиш, сплять вони. Та любили вони ту сильну мольфарку.

Роман Кумлик – талановитий гуцульський музикант, який підкорив багато сцен по всьому світу. Він умів грати на 35 музичних інструментах! Та зробив у рідному селищі музей народних інструментів та етнографії. На жаль, нещодавно не стало людини-орекстра. І тепер музеєм “заправляє” його донька. За її словами, вона ніколи не хотіла бути музикою, грати на інструментах. Її призвання – медецина. Та після смерті батька вирішила віддати шану його праці та продовжила розвивати музей. Навчилась грати на 15 інстументах. Ох як файно вона виглядала із трембітою!

20160924_160729.jpg

Спортивна зупинка

Проїжджаючи повз Ворохту, ми зупинились біля спортивного комплексу, якщо його можна так назвати. Головна його фішка – трамплін для лижників. Насправді, це заворожуюча споруда. Вона настільки висока. Фотографії не передають тієї висоти, під якою ти стоїш із розкритим ротом і в голові не вкладається, як можна звідти злетіти на лижах, вчасно розвернутись, затормозити, при цьому залишитись живим. Деякі ще й з кубками після цього! Спортивне мистецтво. Особливість цього трампліна в тому, що використовувати його можна за будь-якої пори року. Він зроблений із пластмасових тонких паличок, які в купі схожі на солом’яний дах, який раніше був на хаті в селі. Достатньо полити водою цю конструкцію, щоб кататися на лижах й в купальнику.

img_20160928_183159

 

По слідам Олекси Довбуша

Після магічної подорожі ми повернулись до Яремче, де, власне, до цього і поселились. Моє перше знайомство із цим містом відбулося ще в дитинстві, але в одне чарівне місце, заради якого деякі взагалі їдуть в Прикарпаття, побувати раніше не довелось. Це Скелі Довбуша. Історично це хованки активістів опришківського руху, а зараз тут зробили пізнавально-оздоровчу стежку.

20160925_135519

Підніматися вгору треба близько 1 км. Дорога не важка, навіть для зовсім не підготованих. Навколо – великі кам’яні брила та високі сосни. Запах не передати! Намагалася зробити чим більше глибоких вдохів. Така собі повітряна терапія.

20160925_134748

Тут я вперше в житті побачила чорну білку. Або навіть дві, якщо та перша не бігала за нами 🙂 Спочатку не можеш зрозуміти, що це за чарівне та дивне створіння. Але великий пухнастий хвіст видає. На жаль, це єдина тварина, яку ми тут побачили. Але зустрічали багато маленьких різноманітних пташок і чули, як вони та їх друзі співають високо та делеко. Але найголовніше серед цієї всієї краси те, що там стоїть мудитативна тиша. Як тільки закриваєш очі, поринаєш в інший вимір. 20160925_134950 20160925_140628

20160925_144831

Маленький шматок сміття не фотошопила. Щоб ви побачили, як люди люблять природу!

Через те, що нещодавно були зливи, у лісі поселились зелені котики… Кущики з моха. Весь ліс в них. І вони такого яскравого кольору, що іноді здається, що хтось фотошопом підмалював 🙂 Я часто дивлюсь фотографії Ісландії і хочу туди поїхати сам через їх мох. А він, до речі, має дуже класні лікарські “здібності”. Але після подорожі цим лісом я зрозуміла, що в нашій країні теж є місця “мохової слави”. 20160925_140110 20160925_144746

Кінцева  туристичга точка стежки Довбуша – місце з величезними скелями. Насправді, нічого цікавого. Після тієї лісової краси – просто ніщо. Найбільш інтригуючим в кінці є вказівник на продовження маршруту на гору Маківку для більш підготованих подорожуючих. Як би тоді був ранок і я мала зручніші кросівки, я б туди просто побігла! Але, на жаль, справа йшла до вечора і нам довелось повертатись вниз.

20160925_142933_pano

Туристи в кольорових курточках завжди псують кадр

До речі, в деяких місцях під землею я відчувала порожнечу. Навіть спеціально зупинялась, стрибала і стукала. Хто зна, може то були ті самі хованки банди Довбуша? Можливо, там лежить його золото? Та знаючи наших людей, як би то було так, від дорогоцінностей нічого б не залишилось.

Головним місцем в Яремче є водоспад Пробій. Біля нього є базарчик із різноманітними виробами карпатського виробництва. Від теплих капців з овчини до високогірного меду та сиру. Останнє справді дуже смачне! Ми навіть знайшли сир, який нагадує італійську Рікотту. Але, як на мене, наш смачніший. Не в образу італійцям 🙂

2016-09-26_15_49_07

Мені дуже подобається Яремче вранці. Туман спускається в місто і все стає загадково-казковим. Відомі раніше тобі дахи будинків змінюються. Тепер вони наполовину ховаються в димці й виглядають до тебе одним оком. Здається, всім дахам є що сказати.

20160925_085821_hdr

Коли вид з вікна каже: “Доброго ранку”

Гуляючи по центру міста, ми чули наростаючі звуки музики. Це були пісні “Океану Ельзи”. Ніхто не сумнівався, що нас потягне туди, звідки вони лунають. Це був старий дитячий табір. Не впевнена, чи діє він досі. Але там було пусто. І лише один чоловік стояв і розмальовува величезну кам’яну писанку. От що творчі люди! Увімкнув музику для натхнення на всю гучність, що аж чутно на половину міста.

20160924_182605_hdr

Старий дитячий табір

Надихають і подорожі. Цікавими місцями хочеться ділитися. Але, з іншої сторони, вони стають для тебе інтимними. І кожен раз, як згадуєш про них, всередині стає тепло.